Ось тут трішки розповім про себе. Проведу-но я з собою інтерв"ю. Виставлю світлини, щоб переконати читача, що інтерв"ю таки відбулось.
Напевне, про все не напишу і себе не запитаю, а про що не напишу, те ви у піснях почуєте...
Але на найтиповіші запитання я таки відповідь дам.
Перше питання, а воно мене переслідує все життя-"Хто тебе так назвав?"
Отож, назвала мене Йорданкою мама. Зазвичай дітям імена дають саме батьки, а якщо діти не мають батьків, то родичі або вихователі в дитбудинках чи лікарі в лікарнях... Дякувати Богу, у мене чудові батьки, мама -Тереза Кальмучин, Заслужена артистка України, піаністка, професор кафедри виконавського мистецтва Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім.Василя Стефаника і просто шикарна жінка, тато - теж вельми імпозантний мужчина - Мирослав Дранчук, теж професор, тільки вже іншого університету, Національного технічного нафти і газу, кандидат наук, ще й голова профкому, так що пісенька про профком теж у нас є...І співана-переспівана вона багацько разів усією сім"єю , ще й з численними гостями.
Ну це я так плавно дала відповідь на запитання "А хто батьки?"
Ще була у мене бабця Наталя, але вона зараз не тут, подалась у справах в інший вимір і тільки дивиться згори собі на те, що її Йордася витворяє...
Гмм...Я все життя щось витворяю.
Але повернімось до мого коріння. Воно глибоке і дуже міцне, і ніякі вітри політичних змін нашій родині не страшні.
В контексті цього коріння кілька слів скажу і про дідуся по маминій лінії, Антіна Кальмучина, якого я ніколи не бачила, але скажу хороші речі про нього, бо про таке не мовчать: мій дідусь закінчив Празький університет, володів 15-ма мовами, захистив у Празі дисертацію з романо-германської філології, яку, до слова, як і вчений ступінь, в Прикарпатському університеті в радянські сонячні часи відмовились визнавати, і взагалі виявилось, що такого інтелектуального рівня професори у Станиславові не потрібні. Свої були))))
Дідусь жив-собі поживав у Празі, і мав він одружуватись з донькою гетьмана Павла Скоропадського, того самого Скоропадського, який у 1918 році очолив Гетьманат, але з"явилась моя бабця і все...Тобто, як все - не все, все тільки почалось. Перезакохався мій дідусь у Нацю, яка втікаючи від бравого визволителя, опинилась в Чехословаччині, бо по закінченю Станиславської гімназії у воєнний час була змушена працювати на німецький уряд - займалась діловодством німецькою мовою, що свідчить про надзвичайно високий рівень філологічних знань випускників гімназії.
Отож, Антін Кальмучин обрав собі долю з Наталею Гродзіцькою, та замість того, щоб емігрувати до Америки останнім "коридором" (а далі в Чехословаччину прийшли визволителі і все еміграційні шляхи були перекриті), дід Антон залишився поруч з бабусею, яка за законом подлості дуже серйозно захворіла в останній день від"їзду. Ото була любов! Ніякі гетьманівни, Америки чи страх бути переслідуваним не були проміняні на справжні почуття. Не знаю чи шкодував дідусь про свій черговий благородний вчинок, не використавши останнього шансу опинитись в Новому світі, та найбільше з цього приводу сумує моя мама, бо жила б ми тепер в якійсь Нуйорківці і не знали б ні біди, ні горя, ні всього того, що дарує нам Вітчизна по сьогоднішній день.
Отож, Антін Кальмучин обрав собі долю з Наталею Гродзіцькою, та замість того, щоб емігрувати до Америки останнім "коридором" (а далі в Чехословаччину прийшли визволителі і все еміграційні шляхи були перекриті), дід Антон залишився поруч з бабусею, яка за законом подлості дуже серйозно захворіла в останній день від"їзду. Ото була любов! Ніякі гетьманівни, Америки чи страх бути переслідуваним не були проміняні на справжні почуття. Не знаю чи шкодував дідусь про свій черговий благородний вчинок, не використавши останнього шансу опинитись в Новому світі, та найбільше з цього приводу сумує моя мама, бо жила б ми тепер в якійсь Нуйорківці і не знали б ні біди, ні горя, ні всього того, що дарує нам Вітчизна по сьогоднішній день.
Отож, пригадуючи собі воєнну і повоєнну історію, скажу лише, що стали мої бабуся і дідусь репатріянтами, хоча дідусь, будучи громадянином Чехословаччини, міг і не їхати до України. Але на все воля Божа і любов.
Приїхав він до напівзруйнованої тілом і духом України і за класикою жанру...Класика жанру говорить за те, що інтелігенція метидично винищувалась, але чомусь терпіла. На те вона й інтелігенція, щоби терпіти...
Напевне, чи не в кожній родині, що жила на теренах післявоєнного Союзу, була спакована валіза з найнеобхіднішими речами на випадок нічного стуку в двері і поїзду в невідомому напрямі... Так і жили в страху мої бабуся з дідусем десятиліттями...
Останнім шансом Антона Кальмучина опинится в цивілізації було офіційне запрошення від Оксфордського університету для викладання там слов'янських мов в 70-х роках. Неважко здогадатись, знаючи тогочасну політику, що нікуди його не випустили з совєцького ельдорадо, а тут всіляко нівелювали не лише наукові здобутки, але й гідність людини. Нищівна радянська машина працює і досі, тільки під іншим прапором та іншими гаслами. Типаж виконавців не змінився.
Репатріація, Січове Стрілецтво, Красная армія, гітлерівська орда, операція "Вісла", репресії і Сибіри, розкуркулювання, повоєнний голод, сліди від куль на картинах... Історія так міцно сплелась в нашій родині, що я точно знаю - таке було... Коли десь трапляється лихо, перша думка- добре, що то не з нами. Коли читаєш підручник з історії, мимоволі ловиш себе на думці, що то все напіввигадка, бо то не з тобою, то не з твоєю родиною.
А в нас було все. І мої діти теж знатимуть цю історію з перших уст, тому що ця історія торкається нас і сьогодні - моя кума Анничка - нащадок жертв операції "Вісла". Добре, що хоч тепер із польським громадянством і європейськими цінностями )))
А повертаючись до свого коріння, згадалось: один бабчин брат - вояка Червоної армії, інший - Січовий стрілець (життя показало, що краще все-таки було служити в Червоній армії), одна донька - працювала з німцями, втекла на Захід (потім повернулась і то була моя бабця), наймолодшу бусю Лесю прабабця більше переховуала в пивниці від очей натомлених воїнів -така була красива -а потім, щоб врятувати родину від репресій, видала її заміж в шістнадцять за бравого російсього солдата...Родину врятувала, чи дала долю? Це вже трохи інша історія...
Під час війни до моєї КАМ'ЯНОЇ ПРАБАБЦІ АННИ приходили всі: вдень -Червона армія, вранці або під вечір - угорські вояки гітлерівської армії, а вночі - Січові стрільці. Всіх треба було нагодувати і дати провізії з собою. Кожен із вояків міг будь-якої миті винищити всю родину, тим більше, що глава сім'ї пан Гродзіцький на той час вже був пропалий безвісти. Кам'яна прабабця до всіх вояків ставилась з пошаною і казала правду: "Хлопчики, та у мене ж дитина у ваших лавах служить, працює з вами, один хліб ділить..." І таки казала правду, бо діти були скрізь... Певне, тому й вижила, ще й частину землі вдалось відстояти...
Останнім шансом Антона Кальмучина опинится в цивілізації було офіційне запрошення від Оксфордського університету для викладання там слов'янських мов в 70-х роках. Неважко здогадатись, знаючи тогочасну політику, що нікуди його не випустили з совєцького ельдорадо, а тут всіляко нівелювали не лише наукові здобутки, але й гідність людини. Нищівна радянська машина працює і досі, тільки під іншим прапором та іншими гаслами. Типаж виконавців не змінився.
Репатріація, Січове Стрілецтво, Красная армія, гітлерівська орда, операція "Вісла", репресії і Сибіри, розкуркулювання, повоєнний голод, сліди від куль на картинах... Історія так міцно сплелась в нашій родині, що я точно знаю - таке було... Коли десь трапляється лихо, перша думка- добре, що то не з нами. Коли читаєш підручник з історії, мимоволі ловиш себе на думці, що то все напіввигадка, бо то не з тобою, то не з твоєю родиною.
А в нас було все. І мої діти теж знатимуть цю історію з перших уст, тому що ця історія торкається нас і сьогодні - моя кума Анничка - нащадок жертв операції "Вісла". Добре, що хоч тепер із польським громадянством і європейськими цінностями )))
А повертаючись до свого коріння, згадалось: один бабчин брат - вояка Червоної армії, інший - Січовий стрілець (життя показало, що краще все-таки було служити в Червоній армії), одна донька - працювала з німцями, втекла на Захід (потім повернулась і то була моя бабця), наймолодшу бусю Лесю прабабця більше переховуала в пивниці від очей натомлених воїнів -така була красива -а потім, щоб врятувати родину від репресій, видала її заміж в шістнадцять за бравого російсього солдата...Родину врятувала, чи дала долю? Це вже трохи інша історія...
Під час війни до моєї КАМ'ЯНОЇ ПРАБАБЦІ АННИ приходили всі: вдень -Червона армія, вранці або під вечір - угорські вояки гітлерівської армії, а вночі - Січові стрільці. Всіх треба було нагодувати і дати провізії з собою. Кожен із вояків міг будь-якої миті винищити всю родину, тим більше, що глава сім'ї пан Гродзіцький на той час вже був пропалий безвісти. Кам'яна прабабця до всіх вояків ставилась з пошаною і казала правду: "Хлопчики, та у мене ж дитина у ваших лавах служить, працює з вами, один хліб ділить..." І таки казала правду, бо діти були скрізь... Певне, тому й вижила, ще й частину землі вдалось відстояти...
Кам'яна прабабця Анна, і мама моя така ж кам'яна, мурова...Ха, чи питання, якою буду я?
Напевне, у читача виникли запитання стосовно місця цих історичних подій, то відповім, що то Делятин, - найбільше селище на Україні, карпатський гуцульський край, передмістя Яремча, вузлова залізнична станція довоєнних років, директором якої був мій прадід до війни в ті часи, коли Яремча було на карті маленькою цяткою... Тут загинув Руднєв і велась лінія фронту. І лінія не лише на картах російських і німецьких командирів з поправкою в 20' для конспірації, а на людських долонях, що крамсала їх долі і перекреслювала загадане чи навіншоване колядниками, які спецально заучували колядку "Ангел-пастир", щоб отримати дозвіл на віншування та коляду від мого прапрадіда пана Бойчука... Без "Ангел-пастир" колядники до нашого родинного обійстя не допускались. Допоки писала, думала, що знайду цю коляду в неті, цікаво було, що ж це за рідкісну коляду любив мій прапрадід в часи, коли тирнет був казкою на ніч . Натомість видало пару еро-сайтів і нічого по суті. Здається, ми втратили щось цінне. І це вже не вернеш....
В Делятині в домі моєї прабабці не раз зупинявся Марко Черемшина, також численні гості з Варшави, Відня та інших європейських країв, адже Делятин славився по світі своєю соровицею. ДЕЛЯТИНСЬКА СОРОВИЦЯ. А хто тепер що може сказати про делятинську соровицю? Та нічого, тільки зі спогадів, і навіть я, тай я ще не все знаю, хоча скоро обіцяюсь вивчити з допомогою колег-медиків ті питання, які є відкритими до сьогодення. На місці лічниці, де були джерела з соровицею, сьогодні животіє психіатрічний жіночий інтернат, яку скоро відвідаю по робочих питаннях.
Ми не вибираємо місце народження і місце дислокації наших предків. Ми тут народжуємося і вбираємо в себе дух тих яблунь, що цвітуть для нас щовесни...Ті яблуні в пункті Х країни У для нас найсолодші. І все тому, що Зігмунд Фройд і Карл Юнг беззаперечно праві - все наше - родом з дитинства.
... У мене було дуже щасливе дитинство!
Напевне, у читача виникли запитання стосовно місця цих історичних подій, то відповім, що то Делятин, - найбільше селище на Україні, карпатський гуцульський край, передмістя Яремча, вузлова залізнична станція довоєнних років, директором якої був мій прадід до війни в ті часи, коли Яремча було на карті маленькою цяткою... Тут загинув Руднєв і велась лінія фронту. І лінія не лише на картах російських і німецьких командирів з поправкою в 20' для конспірації, а на людських долонях, що крамсала їх долі і перекреслювала загадане чи навіншоване колядниками, які спецально заучували колядку "Ангел-пастир", щоб отримати дозвіл на віншування та коляду від мого прапрадіда пана Бойчука... Без "Ангел-пастир" колядники до нашого родинного обійстя не допускались. Допоки писала, думала, що знайду цю коляду в неті, цікаво було, що ж це за рідкісну коляду любив мій прапрадід в часи, коли тирнет був казкою на ніч . Натомість видало пару еро-сайтів і нічого по суті. Здається, ми втратили щось цінне. І це вже не вернеш....
В Делятині в домі моєї прабабці не раз зупинявся Марко Черемшина, також численні гості з Варшави, Відня та інших європейських країв, адже Делятин славився по світі своєю соровицею. ДЕЛЯТИНСЬКА СОРОВИЦЯ. А хто тепер що може сказати про делятинську соровицю? Та нічого, тільки зі спогадів, і навіть я, тай я ще не все знаю, хоча скоро обіцяюсь вивчити з допомогою колег-медиків ті питання, які є відкритими до сьогодення. На місці лічниці, де були джерела з соровицею, сьогодні животіє психіатрічний жіночий інтернат, яку скоро відвідаю по робочих питаннях.
Ми не вибираємо місце народження і місце дислокації наших предків. Ми тут народжуємося і вбираємо в себе дух тих яблунь, що цвітуть для нас щовесни...Ті яблуні в пункті Х країни У для нас найсолодші. І все тому, що Зігмунд Фройд і Карл Юнг беззаперечно праві - все наше - родом з дитинства.
... У мене було дуже щасливе дитинство!
